Палаюча рука - П. Несамбут

– То ти все чув? Ти розумієш, що відбувається?

– Поки що не дуже. – невпевнено протягнув хлопець, ніби з осторогою.

– То я розповім. – він почухав за вухом, пильно дивлячись на хлопця, – Рептилії знову прагнуть підкорити планету. Те, що ти бачив на площі, то все вони підлаштували. Розумієш про, що я?

– Ви сказали знову прагнуть? Це не вперше? – питанням ухилився Гриць.

– Так. Останній раз вони були тут років п’ятдесят тому. Але вони завжди в якійсь мірі тут, вигулькують де-не-де, забирають людей, слідкують за думками. Поки що нам вдавалося їх зупинити, коли вони масово напирали.

– А що буде, якщо люди підуть на цей літак? – трішки з острахом спитав Гриць і чекав страшної відповіді.

– Ми точно не знаємо, але люди просто зникають. І судячи з того, що вони не попереджають про свої візити, наміри в них явно не люб’язні.

– Але як вони це все підлашутвали? Вони ж не можуть до нас торкнутися. – Гриць вже починав дивуватись і розуміти ситуацію.

Чоловік зі зрозумілим поглядом глянув на хлопця й гордо сказав:

– О, бачу тебе вже врятував наш часовий бар'єр. То, що вони тобі наговорили?

– Вони збиралися забрати в мене рідних, якщо я не перестану думати різні речі про них і шукати.

– Непоганий ти хлопець, якщо вони погрожували сім'єю. Багатьом людям вони погрожують грошовим банкроцтвом, або просто смертю. Але найгірше це погроза зашкодити рідним. Розумієш вони відчувають наші почуття, поки ти не навчишся досконало їх приховувати. Так вони дуже розумні. Завжди треба дуже обережно думати, вони можуть з'явитися будь-коли.

– Ось, як вони все підлаштували… – до Гриця доперло, але він не все зрозумів про сім'ю тому спитав, – то, що вони можуть зробити моїм рідним?

– В більшості випадків вони їх забирають, як інших. Але без черги. —

Гриця наче приварило до підлоги. Серце билося скажено від думки, що він сам наразив свою сім'ю на небезпеку. Його почало вернути. Слизька огида до себе дала йому змогу спитати, чим він може допомогти:

– А як я можу це виправити? – з удавано спокійним голосом спитав Гриць, хоча його нутро аж тряслося від люті до себе.

– Потім. Зараз ми обговоримо, що ми маємо і що можемо зробити. Я скликав усіх членів на нараду. Чоловік провів Гриця у кімнату, де стояв комп'ютер і обличчя десяти людей перемовлялись між собою. Всі були стурбовані й швидко кидали репліки.

– Це всі члену опору, нажаль, що зосталися в країні. – спохмурнівши, пояснив чоловік Грицеві.

– Всім привіт! – привітався чоловік з іншими. – Хлопці нас тепер дванадцять. – чоловік показав на Гриця.

Всі привіталися з Грицем. А бородатий чоловік зрілого віку у чорному картузі промовив:

– А чи дійсно він захоче бути з нами? Я Андрій Будинський, внук основоположника руху опору. А як тебе звати й чи справді ти готовий битися?

– Мене звати Гриць. – тут він дуже сильно задумався над його питанням, чи готовий він? Так він говорив з ними і бачив цих рептилій, і вони пригрозили забрати в нього сім'ю, та чи ГОТОВИЙ він був діяти? Він згадав своїх батьків, все, що вони для нього зробили. Він жив у теплі й достатку, ніколи й мови не було про те, що б йому чогось не вистачало. Відповідь сама вискочила в нього. – Так я готовий, я хочу зупинити це, я хочу врятувати свою сім'ю.

– Що ж добре, Грицю. Бачу ти готовий діяти. Радий вітати тебе в Русі Опору, який заснований ще в 1300х роках, де й по цей день існують внуки засновників. Боротьба не припиняється вже понад сімсот років. Що до твоєї сім'ї, тобі допоможе Сергій після наради, зараз немає часу на це. – судячи з командирського голосу Будинського й того, що всі притихли, він був тут головний.

– Отже, рептилії знову повернулись в новому місті, за словами Сергія, який скликав нас усіх. І вони тепер володіють деякими представниками ЗМІ, що значно погіршує справу. Зараз у нас буде мало часу на роздуми, тому що перший літак відлітає через тиждень, а ми ще, навіть, не знаємо де їх знайти, що б зупинити. Також вони дуже відкрито заявили про себе цією кампанією, що наводить мене на думку, що їх ще більше ніж тоді, чого не скажеш про наші лави. – він сумно подивився на всіх, суміш страху й безвиході охопила Гриця, їх же було всього дванадцять, що вони, тобто ми, тепер зможемо вдіяти проти цих рептилій. Запитання само собою вискочила в Гриця:

– А як же бар'єр. Як ми зможемо їх зупинити?

– Вони самі його невдовзі зламають. Їм так ще краще буде тут все тероризувати. Їхні маги, чи як їх там, подбають про бар'єр. – відповіла жінка з темними заплетеними у вузол волоссям. – Ці рептилії можуть дуже сильно залякувати людей, а ця стіна тільки заважає їм.

– Тим більше вони завжди спершу хочуть знищити нас, тому що знають, що ми знову будемо опиратися. – додав командирським голосом Будинський. – Минулого разу членів опору було двісті вісімдесят чоловік, а колись давно понад дві тисячі боролося пліч о пліч. Зараз люди в це не вірять, тому нас дуже мало.

Сумна й дуже гнітюча тиша повисла в маленькій кімнатці над монітором Сергія. Гриць тільки зараз зрозумів, що підписав собі смертний вирок. Адже кожного разу рептилії все з більшим запалом знищувало опір, а тепер захисників залишилось дванадцять, лише дванадцять, проти армії рептилій… «Це білет в один кінець, навіщо, навіщо я говорив з тим лісником, думав про такі речі, це кінець, цю війну не виграти ніяким чином, нас дуже мало…» страх затопив Грицю все нутро, холоднючі невидимі руки оповили тіло спаралізувавши його – становище було безнадійне.

Будинський помітив стривожене обличчя хлопця й підбадьорливо промовив:

– Так наші шанси просто нікчемні, але ми будемо битися до кінця, як завжди. Я краще помру з мечем в руках знаючи, що відбувається, чим просто забуду все й піду в літак. Повір мені, – звернувся він прямо до Гриця, – це кращий вибір.

– А ваші сім'ї будуть брати участь у цьому? І чому ви не набираєте нових людей? – не засоромився спитати Гриць, трішки отямившись після слів Будинського.

– Розумієш, люди не вірять нам, доки самі не побачить їх, тим паче коли перед носом лежать «безкоштовні» білети до місяця. А коли й побачать, то ті їх так залякують, що вони роблять для них все, аби врятувати свою шкуру, або свої сім'ї, і замикаються в собі нікому нічого не розказуючи. – пояснив вусатий чоловік з круглим лицем. – А сімей у нас давно вже нема. Деякі ще встигли з ними посваритись, що б їх не знищили. Розумієш, деякі з рептилій дуже добре бачать людей наскрізь, і відчувають хто тобі дорогий, тому погрожують забрати сім'ю. От наші й додумалися сваритися з рідними, щоб їх уберегти, виходу немає. Тільки сварка повинна бути дуже правдоподібною, щоб рептилії й не думали до наших рідних наближатися.

– О тепер ти знаєш, що я повинен був тобі розповісти після наради. Дякую, Миколо. – сказав Сергій до Гриця. – Отже, є якісь ідеї або план?

Всі сумно замислились, крутили головами й дивилися в порожнечу перед собою. Гриць дивився на цих досвідчених людей і бачив, що навіть ветерани такої війни немогли знайти виходу, кількість воїнів була занадто малою. Невимовна лють охопила Гриця, вони тут сидять: дванадцять чоловік в намаганні врятувати хоч трохи людей, і що вони отримують за це? Нічого. Взагалі нічого. Вони були вимушені віддалитися від рідних, або оплакувати їх. Вони вмирали за незнайомих їм людей, аби лише зупинити все це. «Ось вона війна, ось він справжній світ, ти шукав прибульців, ось і маєш». Він згадав, що люди самі купуються на це все, дивлячи на ці об'яви в газетах і реклами в телевізорах. Лють, скажена тваринна лють вже роздирала Грицю груди, вона поривалась виплигнути на зовні, на людей, яких цей Рух Опору рятував, і які знову і знову будуть вмикати телевізори й бачити запрошення полетіти на місяць безкоштовно.

– Так, поки ви думаєте, я поговорю з нашим новим воїном. То ти готовий позбутися рідних? – трішки грубо висловився Будинський, але на його обличчі не було ні каплі грубості. – Це треба зробити негайно, як тільки ти звідси вийдеш. Зрозумів? Можеш заночувати сьогодні в Сергія.

Сергій ствердно кивнув головою.

– Добре. – якось механічно відповів Гриць, не подумавши про наслідки. Про те, що він більше ніколи не побачить своїх рідних, і навряд чи зможе з кимось зблизитися. Він залишиться один до кінця життя. Він обрав свій шлях, вороття немає.

– Отже, в мене є план. – почав Будинський. – Зараз вони, мабуть, переробляють літак для польоту. Тому нам потрібно знайти де вони розташувались і чимось їм завадити.

– Моя машина на ходу, можемо вирушати прямо зараз. – схвильовано запропонував старий чоловік з маленькими очима.

– Ні. Нам усім треба зібрати до ладу зброю та добре відпочити. Збираємось завтра в мене. – владно розпорядився Будиньский. – Звідти й вирушимо до так званого «літака». Почнемо з передмісття Києва. Сергію, покажеш новенькому зброю і проконструктуєш його. Ну, до зустрічі.